Для України «прямі витрати» на ведення оборони від російської агресії можемо оцінити в $10 млрд на місяць або $120 млрд на рік або $300−350 млн на день.
Такі цифри за своїми підрахунками оприлюднив відомий український економіст Василь Фурман у своїй публікації “Скільки коштує війна та який запас міцності в України та росії?” видання NV.
Отже, за підрахунками Фурмана, загальні витрати росії на підтримку агресії становлять близько $180 млрд на рік або 15 млрд на міс або близько $500 млн/день. Витрати в абсолютному вимірі є співставними. Але по відношенню до розміру економіки (ВВП у доларовому еквіваленті) «тягар війни» для України є значно більшим ніж для рф.
Якщо в 2024 р. росія спрямує на фінансування війни близько 10% ВВП (прогноз номінального ВВП на 2024 р. від МВФ становить $2 057 млрд), то Україні знадобиться в 6 раз більше ресурсів — 63% ВВП (прогноз номінального ВВП на 2024 р. від МВФ для України становить $189 млрд).
Очевидним висновком є те, що Україна, економіка якої в 10 разів менша, ніж економіка рф, не здатна самотужки протистояти агресії. Водночас популярне протиставлення економічної потуги рф сукупному розміру економік країн G7 ($46.8 трлн у 2023 р.), що співвідносяться як 1/23 також не є коректним. Наприклад, твердження про те, що західним демократіям війна коштує «лише» 0.3% сукупного ВВП на рік теж є певною маніпуляцією одразу через кілька причин.
По-перше тому що «колективний Захід» існує в уяві лише обмеженого кола осіб в рф: наприклад, за даними того самого Kiel Institute, Японія витратила на підтримку України 0.13% ВВП, такі країни, як США, Канада та Велика Британія «близько 0.3% ВВП, а Естонія, Данія, Литва та Латвія від 1.8% до 1.3% ВВП.
По-друге, на відміну від періоду 40-річної давнини (закінчення Холодної війни) у світі з’явився новий економічний центр, що вдало використав «переваги західної моделі організації народного господарства», але не дуже поспішає інтегруватися в «демократичну родину» — Китай. Ми не знаємо, як далеко готовий зайти Китай у своєму проксі-протистоянні із США та західними демократіями через війну в Україні. Але точно знаємо, що у разі наявності бажання ця країна може значно подовжити період розпаду «останньої імперії Європи».
Якщо ми порівняємо сукупні розміри економік країн G7 та розміри економік «Вісі автократій» (Китай, Росія, Іран, КНДР) то співвідношення зменшиться в 10 разів: із 1 до 23 до 1 до 2.3.
Перевагою демократій у цьому протистоянні, зокрема, є більший розмір економік, наявність унікальних технологій та більші можливості щодо диверсифікації.
Переваги автократій: вищий рівень адміністративного впливу на економічні процеси, менший рівень залежності від суспільних настроїв.
Станом на середину 2024 р. ми не знаємо, як завершиться війна рф проти України, але розуміємо, що від її результатів буде залежати подальша «архітектура безпеки» не лише в Європі, але й у світі загалом.
Що далі?
Усі перестановки в уряді рф та плани щодо підвищення податків покликані продемонструвати готовність та спроможність росії вести затяжну війну на виснаження в Україні. Але нам слід пам’ятати кілька важливих моментів. Вже в 2024 р. росія значною мірою «фінансуватиме війну з коліс» — за 2024 рік уряд рф планує отримати близько $130 млрд доходів від продажу нафти та газу, що співставно із військовими витратами рф ($120 млрд) на цей самий рік.
Міжнародні резерви рф на заході на суму близько $300 млрд залишаються замороженими. У рф залишається запас міцності у вигляді коштів ФНБ (фонд національного добробуту рф) у розмірі близько 7% ВВП (ліквідна частина близько 3% ВВП) та можливостей запозичень на внутрішньому ринку (державний борг, % ВВП у рф становить близько 18% станом на кінець 2023 р.)
За подібних обставин позиція рф є стійкою лише в короткостроковій перспективі. Будь-який зовнішній шок (стрімке зниження цін на сировинні товари/відмова Індії від купівлі нафти, зміна позиції Китаю щодо підтримки рф у «протистоянні із Заходом» тощо) може призвести до того, що перед «кремлівськими технократами» постане не питання, як розподілити ресурси між військовими, силовиками та наближеними олігархами, а завдання, з яким росія не стикалася з початку 2000-х років, — де взагалі взяти ресурси, йдеться у публікації (…)